Що означає довіряти Всевишньому
Одна з найважчих речей, з якими стикається віруюча людина, — це необхідність зберігати довіру до Всевишнього саме тоді, коли життя стає непередбачуваним. Поки все спокійно, у нас є робота, дім, здоров’я, близькі люди й упевненість у завтрашньому дні, говорити про віру та уповання відносно легко. Але коли людина втрачає звичну опору, опиняється в небезпеці, стикається з хворобою, війною чи тяжкими життєвими обставинами, звичні слова про Божественне Провидіння починають сприйматися зовсім інакше. Адже одна річ — розмірковувати про довіру до Творця, коли тобі нічого не загрожує, і зовсім інша — намагатися зберегти цю довіру, коли не знаєш, що буде завтра.
У Торі, у книзі Дварім (32:4), сказано: «Він — твердиня, досконале діло Його, бо всі шляхи Його справедливі». Це один із найважливіших принципів єврейського розуміння Всевишнього. Але, на мою думку, тут необхідно розрізняти віру в Божественну справедливість і нашу здатність цю справедливість пояснити. Адже ми далеко не завжди розуміємо, чому відбуваються ті чи інші події, особливо коли страждають невинні люди. І було б неправильно стверджувати, ніби ми знаємо, за що людині випало конкретне випробування. Віра у справедливість Всевишнього не робить нас знавцями Його задумів і не дає права пояснювати чужі страждання.
У Талмуді розповідається, що рабі Аківа говорив: «Усе, що робить Милосердний, — на добро» (Брахот 60б). А Нахум Іш Гамзу повторював: «І це теж на добро» (Тааніт 21а). Мені здається, ці слова дуже легко зрозуміти неправильно. Адже вони зовсім не означають, що біль, втрата чи трагедія самі по собі є чимось добрим. І тим більше не можна говорити людині, яка втратила близьких, що вона повинна радіти своєму випробуванню. Йдеться радше про внутрішню довіру до Всевишнього, яка дозволяє не вважати те, що відбувається, остаточним свідченням безглуздості світу. Можна вірити, що за межами нашого розуміння існує Божественний задум, і водночас щиро сумувати, боятися й не розуміти того, що відбувається. Одне зовсім не виключає іншого.
У єврейській традиції існує поняття бітахон — уповання на Всевишнього. І тут, на мій погляд, є дуже важлива відмінність між упевненістю в тому, що Всевишній здатний нас урятувати, і переконанням, що Він обов’язково зробить це саме так, як ми очікуємо. У Талмуді (Брахот 10а) сказано, що навіть коли гострий меч приставлений до горла людини, вона не повинна відмовлятися від надії на Божественне милосердя. Але надія — це не гарантія певного результату. Адже ми знаємо, що й праведні люди переживають трагедії, хвороби та втрати. Тому я б не став вимірювати силу людської віри тим, чи здійснилося її бажання. Уповання, як мені здається, полягає не у впевненості, що все обов’язково відбудеться за нашим планом, а у здатності продовжувати звертатися до Всевишнього, навіть коли ми не знаємо, яким буде результат.
І ще мені здається важливим, що віра не повинна перетворюватися на пасивне очікування допомоги згори. Якщо людині загрожує небезпека, вона повинна шукати безпечне місце. Якщо вона хвора — звертатися до лікаря. Якщо залишилася без засобів до існування — шукати допомогу, роботу й підтримку. Усе це не суперечить упованню на Всевишнього. Навпаки, людські зусилля також є частиною нашої відповідальності. Довіряти Богові — не означає відмовлятися від власних дій. Іноді відповіддю на наші молитви стають люди, які приходять на допомогу, можливості, яких ми раніше не помічали, або сили, які знаходимо в собі, щоб зробити наступний крок.
У трактаті Брахот (32б) мудреці говорять про необхідність продовжувати молитися, навіть коли людина не отримує відповіді на свою молитву. І я думаю, це одна з найглибших сторін духовного життя. Адже молитва — не спосіб змусити Всевишнього виконати наше бажання. Це насамперед стосунки людини з Творцем. Іноді ми звертаємося до Нього з подякою, іноді з проханням, а іноді просто тому, що нам страшно, боляче й більше ні з ким розділити свої переживання. І навіть якщо обставини не змінюються відразу, сама можливість говорити зі Всевишнім може допомогти людині не залишитися наодинці зі своїм відчаєм.
Але водночас я б дуже обережно ставився до твердження, що кожне випробування обов’язково посилається людині заради її духовного зростання. Так, труднощі іноді справді змінюють нас, допомагають переосмислити цінності, стають причиною важливих рішень і відкривають у нас якості, про які ми раніше навіть не підозрювали. Однак не кожне страждання робить людину сильнішою. Іноді воно виснажує, руйнує здоров’я, позбавляє сил і потребує насамперед допомоги, а не духовних пояснень. Тому, коли поруч перебуває людина в біді, набагато важливіше спочатку підтримати її, ніж розповідати, чого саме Всевишній хоче її навчити.
Мені здається, справжня віра проявляється не в тому, що людина перестає боятися, сумніватися чи страждати, а в тому, що навіть серед цих переживань вона намагається не втратити надію, людяність і здатність діяти. Ми не завжди можемо змінити обставини, у яких опинилися, і далеко не завжди здатні зрозуміти, чому вони склалися саме так. Але ми можемо продовжувати піклуватися про близьких, допомагати іншим, ухвалювати рішення й звертатися до Всевишнього зі своїми проханнями.
І, мабуть, одна з найщиріших молитов у важкі часи звучить дуже просто: допоможи мені пройти через те, що відбувається, дай мені мудрість відрізняти те, що я можу змінити, від того, що мені непідвладне, збережи моє серце від відчаю й не дай втратити здатність бачити добро навіть тоді, коли навколо надто багато болю. Адже іноді людині потрібна не впевненість у тому, що завтра все обов’язково стане добре, а сили, щоб гідно прожити сьогоднішній день.
