Коли віра не дає відповідей
Коли в житті трапляється трагедія, ми майже завжди намагаємося знайти їй пояснення. Чому це сталося? Чому постраждали саме ці люди? Чому Всевишній допустив те, що здається нам абсолютно несумісним із Його милосердям і справедливістю? І мені здається, що найважче за таких обставин — не лише пережити біль, а й прийняти той факт, що на деякі запитання ми просто не маємо відповіді. Причому відсутність відповіді не робить самі запитання неправильними. Людина має право не розуміти того, що відбувається, відчувати страх, розгубленість, скорботу і навіть внутрішній протест. Адже віра не означає, що ми завжди здатні пояснити дії Всевишнього. І тим більше вона не зобов’язує нас вважати трагедію чимось добрим лише тому, що ми віримо в Його Провидіння.
У єврейській традиції є дуже глибока думка: стикаючись із бідою, людині важливо не лише запитувати, чому вона сталася, а й замислюватися над тим, чого те, що відбувається, вимагає від неї самої. І тут я провів би принципове розмежування. Ми не можемо стверджувати, що знаємо, за які вчинки постраждали інші люди або яку саме мету Всевишній переслідував, допустивши їхні страждання. Подібні пояснення можуть бути не лише помилковими, а й жорстокими щодо постраждалих. Однак ми можемо запитати себе: що я повинен зробити зараз? Кому можу допомогти? Як зберегти людяність? Як не дозволити страху, ненависті чи відчаю визначати мої вчинки? Можливо, саме в цьому й полягає одна з найважливіших сторін духовної відповідальності — не пояснювати чужий біль, а правильно відповідати на нього власними діями.
Мені тут пригадується історія випробування Авраама, описана в книзі Берешит (22). Зазвичай ми розглядаємо її як випробування послуху: чи зможе Авраам виконати повеління Всевишнього, яким би важким воно не було. Але рав Шимон Шваб пропонує звернути увагу й на інший бік того, що відбувалося, — випробування самої свідомості людини. Адже Авраам зіткнувся не просто з болісною вимогою. Перед ним виникла суперечність, яку він не міг розв’язати звичним способом. Всевишній обіцяв йому потомство через Іцхака, а тепер повеління, здавалося, ставило під сумнів саме здійснення цієї обіцянки. Більше того, Авраам усе життя ніс людям знання про милосердного Єдиного Творця, протиставляючи це уявлення жорстоким звичаям навколишнього світу. І тепер він опинився перед подією, яка, з людського погляду, суперечила всьому, що він знав про Бога.
У молитвах Сліхот є звернення до Всевишнього з проханням відповісти нам так, як Він відповів Аврааму на горі Морія. При цьому сама Тора не наводить слів подібної молитви Авраама. Рав Шваб пропонує побачити в ній прохання про збереження віри перед обличчям нерозв’язної суперечності. І мені здається, це дуже важлива думка. Адже іноді людині доводиться переживати не лише втрату, страх чи страждання, а й руйнування звичного уявлення про світ. Те, що ще вчора здавалося зрозумілим і справедливим, сьогодні перестає вкладатися у свідомості. І тоді виникає вже не просто питання про те, як жити далі, а питання про те, як зберегти стосунки з Всевишнім, коли ти зовсім не розумієш того, що відбувається.
Але тут важливо не плутати віру із забороною ставити запитання. У книзі Ійова ми бачимо людину, яка не приховує свого болю й відкрито звертається до Бога з важкими запитаннями. І сам факт такого звернення показує, що духовне життя не зводиться до мовчазної згоди з усім, що відбувається. Іноді молитва — це подяка, іноді прохання, а іноді відчайдушна розмова з Творцем, у якій людина намагається зрозуміти те, чого зрозуміти не може. І, можливо, вірність Всевишньому проявляється не у відсутності сумнівів, а в тому, що навіть зі своїми сумнівами людина продовжує звертатися до Нього.
Особливо обережними потрібно бути, коли ми говоримо про великі трагедії, подібні до Голокосту. Я не думаю, що ми маємо моральне право пояснювати загибель невинних людей необхідністю якогось духовного уроку. Тим більше не можна вимагати від людини, яка пережила жах, щоб вона негайно побачила в ньому сенс. Є страждання, перед якими правильніше спочатку замовкнути, виявити співчуття й надати допомогу. І лише сама людина, якщо захоче, може розмірковувати про те, як пережите змінило її ставлення до життя й віри. Ми не зобов’язані знаходити виправдання злу, щоб продовжувати вірити в добро.
У єврейській традиції період тяжких випробувань перед визволенням називають хевлей Машіах — буквально «пологові муки Машіаха». Сам образ пологових мук говорить про біль, який супроводжує народження чогось нового. Але я дуже обережно застосовував би його до конкретних історичних подій. Ми не знаємо, які події належать до цього періоду і як саме розгортається задум Всевишнього. Тому небезпечно оголошувати кожну нову трагедію ознакою наближення визволення. Набагато важливіше пам’ятати, що навіть у найтяжчі часи людина не звільняється від обов’язку зберігати милосердя, справедливість і відповідальність перед іншими.
І знаєш, мені здається, ми іноді приділяємо надто багато уваги питанню про те, наскільки сильна наша віра, і надто мало — тому, що саме вона допомагає нам робити. Адже можна говорити про повну довіру до Всевишнього, але залишатися байдужим до чужого страждання. А можна переживати надзвичайно тяжку внутрішню кризу, ставити болісні запитання і при цьому продовжувати допомагати людям, захищати слабких, піклуватися про близьких і не відмовлятися від моральних принципів. І я не впевнений, що друга людина далі від справжньої віри, ніж перша.
Можливо, найглибше випробування віри полягає не в здатності пояснити те, що відбувається, а в здатності не втратити себе, коли пояснень немає. Не дозволити болю перетворитися на жорстокість, страху — на ненависть, а розчаруванню — на повну байдужість. Ми не завжди можемо зрозуміти, чому Всевишній допускає ті чи інші події. Але ми можемо відповідати за те, що самі привносимо в цей світ після них. І іноді найщиріша молитва полягає не в проханні розкрити нам усі таємниці Його Провидіння, а в простих словах: допоможи мені зберегти віру, не зачерствіти серцем і залишитися людиною навіть тоді, коли я зовсім не розумію, що відбувається.
