«Предвічність Всевишнього, Його безтілесність і служіння лише Йому»

Ми продовжуємо йти тринадцятьма принципами Рамбама. Ми вже розглянули принцип, що стосується буття Всевишнього, а минулого разу говорили про принцип Його Єдності.

Є відомий вислів: «Тора ціва лану Моше, мораша кегілат Яаков» — «Тору заповів нам Моше, спадок громади Яакова». Гематрія, числове значення слова «Тора», дорівнює шістсот одинадцяти. Це натякає на те, що шістсот одинадцять заповідей ми почули через Моше, а дві заповіді почули безпосередньо від Всевишнього на горі Синай: «Я Господь, Бог твій» і «Хай не буде в тебе інших богів, крім Мене».

Що це нам каже, окрім простого сенсу? Тут є і глибша алегорія. Людина своїм розумом може дійти до двох речей, і для цього їй не обов’язково потрібне одкровення. Перша річ — це буття Всевишнього. Досить подивитися на світ і замислитися над ним. Друга річ — це Єдність Всевишнього. До цього людина теж може дійти розумом.

Ми міркували про це минулого разу. Якщо є межі, отже, є той, хто ці межі поставив. Той, хто обмежив, сам має перебувати вище цих обмежень. Якби існувало багато богів або навіть два божества, у кожного з них була б якась межа. Але якщо є межа, отже, є той, хто її встановив, а він уже перебуває поза цією межею. Отже, логічно ми доходимо до поняття Єдності.

Але для всього іншого потрібне одкровення. Ми можемо дійти до того, що Бог є і що Бог один, але далі без одкровення ми нічого не знаємо. Чого Він від нас хоче? Чи спілкується Він із нами? Чи відкривається Він нам? Як Він створив цей світ? Можливо, Він створив його як експеримент, запустив, як дзиґу, і залишив обертатися самому по собі? Ми цього не знаємо. Щоб зрозуміти волю Всевишнього, необхідне одкровення.

Тепер перейдімо до третього принципу — принципу вічності, або предвічності, Всевишнього. У певному сенсі всі інші принципи можна логічно вивести з перших базових принципів. Якщо ми скажемо, як, наприклад, вважав Аристотель, що є Бог і є вічна матерія, то виникне серйозна проблема. Аристотель вважав, що матерія вічна, а Бог лише формує її, приводить у рух, як певний механік або первинний двигун.

Але з погляду юдаїзму це неможливо. Якщо матерія вічна, отже, вона існує незалежно від Всевишнього. Тоді виходить, що є два начала: Всевишній і матерія. А якщо є щось вічне, окрім Нього, отже, Всевишній уже обмежений чимось іншим. Це суперечить принципу Його абсолютної Єдності та необмеженості.

На цьому, згідно з одним із пояснень, ґрунтується і гріх першої людини. Змій сказав Адамові, що Всевишній нібито їв із цього дерева і створив світ, а якщо люди скуштують із нього, то стануть як Бог. Сенс цієї спокуси в тому, що дерево ніби передувало творінню, тобто існувала якась вічна матерія або вічна сила, окрім Всевишнього.

З погляду юдаїзму це невірно. Ба більше, це вже неправильна віра, бо вона обмежує Всевишнього. Всевишній каже: «Я перший і Я останній». Що саме означає «останній» — чи буде світ вічним, чи ні — це вже окрема теологічна тема. Але те, що колись не було нічого, крім Нього, — це принцип віри. Не було ні матерії, ні простору, ні часу.

Час і простір були створені. Сучасною мовою можна сказати, що час пов’язаний із простором, бо події відбуваються в просторі, а поза подіями саме поняття часу втрачає сенс. «Берешит» — «на початку» — означає, що на початку Всевишній створив сам час і простір. До цього Всевишній був поза часом і поза простором. До Нього не стосуються визначення «до» і «після». Час почався з моменту створення світу.

Це третій принцип віри: Всевишній предвічний, Він перший, і ніщо не передувало Йому.

Тепер перейдімо до четвертого принципу — безтілесності Всевишнього. Це дуже важливий принцип. Існує суперечка між Рамбамом і Раавадом. Раавад теж погоджується, що у Всевишнього немає тіла й немає образу, але він каже, що людину, яка помилково думає, ніби у Всевишнього є якийсь образ, не обов’язково називати єретиком. Однак ми прийняли тринадцять принципів Рамбама, а за Рамбамом безтілесність Всевишнього — це саме принцип віри.

Що означає принцип? Ми вже говорили: принцип — це правильний погляд на світ. Це навіть не просто заповідь. Заповідь завжди пов’язана з дією в часі та просторі. А принцип — це те, що треба знати, те, що формує правильний світогляд згідно з юдаїзмом.

У Всевишнього немає жодного тіла, жодного образу і жодної форми. Чому? Бо будь-яке тіло — це обмеження. Якщо є форма, отже, є межа. А якщо є межа, отже, є той, хто обмежив. Тому Всевишній не може бути тілесним.

Можна запитати: Всевишній матеріальний чи духовний? Відповідь: ні те, ні інше. Матеріальність і духовність — це відносні поняття. Ми можемо говорити про грубішу матерію і тонші форми існування. Наприклад, світло, фотони, радіохвилі — це матеріальне чи ні? З одного боку, ми не можемо їх торкнутися, з другого боку, вони існують у межах нашого світу і мають певні властивості.

Ангели — це вже інший рівень. Їх не можна назвати речовими у звичному сенсі, але в них теж є певна форма існування, певна межа. У єврейській думці розрізняють поняття «хомрі» і «гашмі». «Гашмі» — це речове, те, що належить до нашого відчутного світу. «Хомрі» — ширше поняття матеріальності, тобто наявність форми, меж, визначеності.

Ангели, духовні світи, різні рівні творіння — усе це теж створене. Усе має свій рівень, свою межу, своє місце в системі світів. Але Всевишній перебуває поза всім цим. Він творить і матеріальність, і духовність. Він поза цими категоріями.

Згідно з Кабалою, існує кілька рівнів світів. Найнижчий — світ Асія, світ дії. Навіть у ньому є різні рівні. Ми перебуваємо на найнижчому рівні — Малхут де-Малхут світу Асія. Це рівень речового світу, того, що можна відчути.

Але навіть у світі Асія є духовні рівні. Наприклад, вплив зірок, астрологічні впливи — юдаїзм визнає, що такі впливи існують, але відносить їх до нижчих духовних рівнів світу Асія. Вище перебуває світ Єціра — світ формування, світ нижчих ангелів, що впливають на зірки. Вище за нього — світ Брія, світ вищих ангелів, рівень вищого Ган Едену. Ще вище — світ Ацилут, світ божественних сфірот, де божественність розкрита настільки, що там уже не може існувати звичайне окреме буття.

Загальний принцип такий: що вище розкриття Божественності, то більше потрібно бітуль — самозречення, анулювання власного «я». Що більш речовою та відокремленою є істота, то менше вона здатна витримати розкриття Божественності.

Якби зараз нам з’явився ангел, це саме по собі було б потрясінням. У Танаху батьки Шимшона, побачивши ангела, злякалися і сказали: «Ми помремо, бо бачили ангела». Коментарі відзначають різницю між поколіннями. Агар, служниця Авраама, спокійно розмовляла з ангелами. А через кілька поколінь люди вже не могли витримати подібного розкриття.

Про царя Давида сказано, що наприкінці життя йому було холодно, і ніщо не могло його зігріти. Одне з пояснень каже, що одного разу він побачив ангела руйнування, що стояв над Єрусалимом, і від цього кров захолола в його жилах. До кінця життя цей стан залишився з ним.

Якщо таке відбувається при зустрічі з ангелом, то що вже казати про розкриття Самого Всевишнього? Тому у вищих світах можуть перебувати лише ті сутності, які мають величезний бітуль: вищі ангели, душі праведників, душі рівня Моше Рабейну і вище.

Але навіть усі ці рівні — створені. Вони можуть бути духовними, дуже високими, але все одно мають межі. Всевишній же перебуває поза будь-якою матеріальністю і поза будь-якою духовністю. Він створює і те, і інше.

До цього принципу належить питання антропоморфізму. Антропоморфізм — це коли про Всевишнього говорять людськими категоріями: «очі Бога», «рука Бога», «Всевишній сміється», «Всевишній гнівається» тощо. У Торі трапляються такі вислови. Також сказано, що на Синаї Він відкрився як старець із білою бородою, а при розсіченні моря — як войовничий юнак.

Але все це образи. Тора говорить мовою, зрозумілою людині. У жодному разі не можна розуміти ці вислови буквально. Сама Тора наголошує: «Ви не бачили жодного образу, лише голос». Усі описи — це не тілесні характеристики, а способи виразити духовні ідеї людською мовою.

Наприклад, коли ми кажемо, що один письменник близький до іншого, ми не маємо на увазі, що вони фізично сидять поруч. Ми говоримо про близькість за стилем, за духом, за поглядом на світ. Так само треба розуміти вислови Тори. «Око Бога» може означати Божественне спостереження і управління. «Рука Бога» — дію, вияв сили, втручання у світ. Але це не рука у фізичному сенсі.

Тому заборонено зображувати Всевишнього. Це не лише серйозна заборона, а й просто абсурд. Як можна зображувати Того, Хто не має образу і форми? Зображення Всевишнього суперечить самій основі єврейської віри.

Те саме стосується і зображень духовних сутностей. У різні епохи траплялися різні форми зображень, але загалом у юдаїзмі не заведено зображувати ні Всевишнього, ні ангелів. Навіть коли пророк Єхезкель описує ангелів, колісницю, крила та інші образи, це не слід розуміти буквально.

Наприклад, у хасидизмі пояснюється, що крила ангелів можуть символізувати різні рівні любові та страху перед Всевишнім. Одні крила відповідають природним любові та страху, інші — інтелектуальним, що народжуються з роздумів, треті — емоційним. Тобто йдеться не про фізичні крила, а про духовні сили і рівні.

Саме тому тривалий час вивчення Кабали було обмежене. Одна з причин полягала в тому, що непідготовлена людина могла почати розуміти духовні образи буквально і впасти в матеріалізацію. У Кабалі багато схем, креслень, описів «верху» і «низу», але в духовних світах немає простору в нашому сенсі. Немає фізичного верху і низу. Це мовні позначення духовних рівнів.

Отже, четвертий принцип — безтілесність Всевишнього. У Нього немає тіла, немає образу, Він не втілюється в людині, і для юдаїзму це абсолютно принципово.

Дуже важливо мати ці тринадцять принципів як непорушну базу. Усі подальші роздуми, філософія, ідеологія та обговорення мають сенс лише тоді, коли в людини є чітка основа. Це схоже на нитку Аріадни з грецького міфу про Тесея і Мінотавра. Тесей увійшов до лабіринту, але прив’язав біля входу нитку, завдяки якій зміг потім вийти назад. Так і тринадцять принципів — це нитка, яка утримує людину, коли вона входить у складні філософські міркування. Без цієї нитки можна заблукати.

Тепер перейдімо до п’ятого принципу: служити можна лише Всевишньому.

Цей принцип уже належить до тих речей, які дані нам через одкровення. Перші два принципи — буття і Єдність Всевишнього — людина може осягнути розумом. Але те, як саме служити Всевишньому, чого Він хоче від людини, якими є форми правильного служіння, — це вже потребує одкровення.

Якщо поставити питання: що первинне — монотеїзм чи ідолопоклонство? Зазвичай люди думають, що спочатку було язичництво, а потім поступово людство дійшло до монотеїзму. Але з погляду Тори все навпаки. Первинним був монотеїзм.

Адам був монотеїстом. Він знав Всевишнього і передав це своїм дітям. Каїн теж був пророком. Потім це знання передавалося далі. Пізніше людство духовно деградувало, і знання про Єдиного Бога почало спотворюватися. Але Ноах теж був пророком і монотеїстом.

Ідолопоклонство виникло не як перша форма релігії, а як спотворення початкового знання про Всевишнього. Люди знали, що є Єдиний Творець, але почали думати, що раз Він керує світом через сили, ангелів, зірки та різні духовні канали, то можна звертатися до цих посередників. Спочатку це могло виглядати як «шанування слуг Царя», але поступово перетворилося на самостійне поклоніння силам природи, зіркам, ангелам та ідолам.

П’ятий принцип стверджує: служити, молитися, поклонятися і звертатися як до джерела влади можна лише до Всевишнього. Не до ангелів, не до зірок, не до духовних сил, не до праведників, не до будь-яких посередників. Усі сили у світі — лише інструменти, через які Всевишній керує творінням. Але джерело всього — лише Він.

Тому навіть якщо ми визнаємо, що у світі існують різні духовні сили й рівні впливу, служіння спрямовується виключно до Всевишнього. Це фундаментальна відмінність єврейської віри від будь-яких форм ідолопоклонства.

Як виникло язичництво?

Рамбам пише, що люди почали думати: Всевишній занадто великий, щоб займатися дрібницями. І це, на перший погляд, може здатися логічним. Я чув подібні міркування багато разів. Люди, які не хочуть особливо обтяжувати себе роздумами, кажуть: «Ти справді думаєш, що Всевишньому важливо, чи ввімкнеш ти світло в Шабат? Невже Йому важливо, як саме ти їси, як говориш, як поводишся в побуті? Хіба це не дріб’язковість?»

Юдаїзм справді може здатися дуже «дріб’язковим». З одного боку, у ньому є високі ідеї: кабала, світи, сфірот, єдність Творця, сенс творіння. А з другого боку, коли доходить до реалізації, виявляється, що є закони про те, як правильно їсти, як говорити, як поводитися в Шабат, чи можна перенести голку з місця на місце, чи можна ввімкнути світло, як поводитися в сімейному житті, як ходити до туалету тощо.

У людини може виникнути питання: невже Всевишньому справді є діло до таких деталей?

У чому тут логічна помилка?

Людина не може займатися всіма дрібницями. Що вище людина стоїть в ієрархії, то більшими питаннями вона займається. Прем’єр-міністр або глава держави займається питаннями війни і миру, великої економіки, відкриття великих підприємств, серйозних рішень державного рівня. Дрібнішими питаннями займаються міністри, мери, заступники, районні керівники тощо. У будь-якій організації є ієрархія: від глави до найнижчого рівня.

Чому це так? Бо людина обмежена. Вона не може займатися всім одночасно.

Якщо керівник не вміє делегувати, він руйнує і себе, і систему. Я бачив організації, де глава не міг відпустити від себе нічого: навіть закупівлю туалетного паперу вирішували через нього. Така людина ходить із мішками під очима, втомлюється, перевантажується, бо намагається контролювати все. Але великі організації так не працюють. У них є структура і розподіл обов’язків.

Але все це стосується людини, бо людина обмежена.

Творець же безмежний. Для Нього немає різниці між великим питанням і дрібним. Якщо людина каже: «Бог займається лише великими речами, а дрібницями не займається», — вона, сама того не помічаючи, обмежує Всевишнього.

І це не просто абстрактна помилка. Це дуже поширене внутрішнє відчуття. Навіть якщо людина не формулює цього вголос, така думка може сидіти всередині: «Ось якщо в мене доленосне рішення — переїжджати чи ні, міняти роботу чи ні, — тоді я звернуся до Всевишнього. А якщо в мене зламався підбор і треба піти в майстерню, хіба Всевишній має до цього стосунок?»

З погляду юдаїзму — має.

Немає речі у світі, яка не пов’язана зі Всевишнім. Якщо ти кажеш: «Ось цим Він не займається», — ти тим самим кажеш, що тут Його немає. А це вже корінь язичницького мислення.

Звісно, не треба божеволіти і втрачати нормальну людську рівновагу. Але як ідею це треба зрозуміти: немає місця, де немає Всевишнього. Наші мудреці казали, що людина має звертатися до Нього завжди. Хочеш забити цвях — звернися до Всевишнього. Ідеш до лікаря — тим паче звернися до Всевишнього. Це не означає, що не треба йти до лікаря. Треба йти до лікаря, треба приймати ліки, треба діяти в матеріальному світі. Але треба розуміти: зцілення приходить від Всевишнього.

У цьому вся ідея юдаїзму: довести усвідомлення Бога до дрібниць.

Не лише у великі моменти життя, не лише в молитві, не лише в синагозі, не лише у високих духовних станах. А в їжі, мові, роботі, сім’ї, побуті, здоров’ї, грошах, стосунках, рішеннях, дрібницях. Скрізь.

Усі сили у світі — це лише інструменти в руках Творця.

Я вже наводив приклад із ручкою. Нікому не спаде на думку хвалити ручку за те, що вона гарно написала. Ми розуміємо, що пише людина, а ручка — лише інструмент. Так само ангели, зірки, міністри, прем’єр-міністри, пігулки, лікарі, гроші, зв’язки, цвяхи й молотки — усе це інструменти. Через них щось відбувається, але самостійної сили в них немає.

Людина має діяти в матеріальному світі. Треба прийняти пігулку, якщо лікар призначив. Треба піти на роботу, якщо треба заробити. Треба використовувати природні канали. Але при цьому важливо пам’ятати: результат приходить від Всевишнього.

Щойно людина надає чомусь самостійну владу, вона наближається до кореня ідолопоклонства.

Чому ж люди взагалі почали так помилятися? Можна сказати: просто помилилися. Але Тора вчить нас, що в духовному сенсі «просто помилок» не буває. За світоглядною помилкою майже завжди стоїть внутрішня якість людини.

Чому у світі стільки різних думок, релігій, ідеологій і систем? Одні буддисти, інші індуїсти, треті християни, мусульмани, юдеї, соціалісти, комуністи, ліберали, консерватори тощо. Звісно, багато чого людина отримує від середовища, від батьків, від культури, від народу, в якому народилася. Але коли людина справді обирає, чому одна доходить одного висновку, а інша — іншого?

Тора вчить: людина приймає ту ідею, до якої вона внутрішньо готова з боку своїх рис характеру, своїх бажань, своїх почуттів, своєї чесності чи нечесності перед самою собою.

Є відомий мідраш про те, як Авраам дійшов до віри у Всевишнього. Мідраш каже, що Авраам подивився на світ і сказав: «Такий світ не може бути без господаря. Хто керує всім цим?» Спочатку він подумав: можливо, це сонце? Адже сонце дає життя. Але сонце зайшло, зійшов місяць. Тоді він подумав: можливо, це місяць? Але місяць зайшов, знову зійшло сонце. І Авраам зрозумів: ні сонце, ні місяць не є джерелом. Має бути Той, Хто керує і сонцем, і місяцем, і всім світом.

Так Авраам дійшов до Єдиного Бога.

Але виникає питання: Авраам був генієм? У нього був якийсь неймовірний IQ? Хіба це такі питання, які ніхто інший не ставив? Звісно, люди ставлять собі такі питання. Багато хто думає: «Хто створив світ? У чому сенс життя? Звідки все це?» Але звичайна людина подумала — і пішла на роботу. Забула. Зайнялася своїми справами.

Авраам був іншим. Наші праотці називаються «єшарім» — прямі. «Яшар» — це прямота. Це риса характеру: людина думає про щось і йде з цим до кінця. Вона не тікає від висновку, якщо висновок незручний. Вона не заглушує питання, якщо питання вимагає відповіді. Вона шукає істину безкомпромісно.

Ось із такої риси характеру народжуються правильні ідеї.

Якщо людина справді шукає істину, готова йти за нею до кінця, готова змінювати своє життя заради неї, тоді Всевишній їй відкривається. Не тому, що в неї просто високий інтелект, а тому, що в неї є внутрішня прямота.

Тепер повернімося до питання: чому люди почали помилятися і казати, що Всевишній займається лише великими речами, а дрібницями не займається?

Тут мідраш каже дуже цікаву річ. Він порівнює два вислови. В одному місці сказано: «І ось Бог стоїть над Яаковом». В іншому місці сказано: «І ось фараон стоїть над ним». Мідраш каже: у праведників Бог стоїть над ними, а грішники стоять над своїми богами.

Що це означає?

У язичництві головна — людина. Людина стоїть над своїми богами. Чому? Бо язичницькі боги обмежені. Так, у них більше сили, більше можливостей, ніж у людини, але вони все одно подібні до людини: з ними можна домовитися, їх можна задобрити, їм можна принести жертву, їх можна «підмазати», щоб отримати гроші, владу, здоров’я, урожай, успіх, задоволення.

У такій системі людина залишається головною. Вона не служить по-справжньому. Вона використовує «богів» заради себе.

У юдаїзмі все навпаки. Головний — Всевишній. Він безмежний, Він Творець усього, Він джерело всього. З цього починається бітуль — самозречення, анулювання власного «я». Це удар по нашій гордині. Не я в центрі картини, а Всевишній.

Люди цього не захотіли. Вони не захотіли, щоб головним був Він. І тоді з неправильних рис характеру народилася неправильна ідеологія.

Людина часто вигадує собі ідеологію, яка обслуговує її бажання. Наскільки в ній менше бітулю, менше пошуку істини, менше внутрішньої чистоти, настільки вона схильна вибудувати світогляд, який виправдає те, чого їй хочеться.

Наші мудреці кажуть дуже сильну фразу: євреї служили ідолам для того, щоб дозволити собі розпусту. Тобто вони не обов’язково були настільки дурні, щоб справді вірити в дерев’яного чи кам’яного ідола як в абсолютну силу. Але хотілося жити так, як хочеться. А Бог не дозволяє. Що робити? Треба підігнати ідеологію. Треба створити систему, в якій це стане допустимим.

Так людина спочатку виправдовує своє бажання, а потім сама починає вірити у вигадане виправдання.

Ідеологія залежить від рис характеру.

Так поступово виникло язичництво. Люди почали з того, що визнавали Всевишнього, але не хотіли жити в повному підпорядкуванні Йому. Вони хотіли залишатися головними. Вони хотіли не служити Йому, а отримувати від вищих сил те, що їм потрібно. А домовитися з «міністром» легше, ніж із Царем. З якимось ангелом, зіркою, силою природи — простіше. Так усе спускалося нижче й нижче, доки Всевишнього не забули зовсім.

Тепер можна перейти на наступний рівень розуміння.

Навіть якщо ми не язичники, дуже часто ми поводимося по-язичницьки. Наприклад, коли людина ставиться до Всевишнього як до банкомата. У Нього є здоров’я, гроші, щастя, успіх, здоров’я близьких, добре життя. Отже, треба добре поводитися, щоб отримати бажане.

Це, звісно, не справжнє язичництво. І поводитися добре заради нагороди — теж не повний нуль, це певний рівень. Але це низький рівень. Бо в центрі все одно залишаюся я. Я хочу отримати. Я хочу, щоб мені було добре. Я виконую заповідь, щоб мені дали. Я молюся, щоб мені дали. Я служу, щоб отримати.

Уявіть собі: людина приходить до великого бізнесмена, власника величезної компанії, в якого вона працює, і каже: «Дайте мені, будь ласка, п’ятдесят тисяч доларів». Той запитає: «Навіщо?» Якщо людина відповість: «Просто треба», — це непереконливо. Якщо скаже: «Хочу відкрити бізнес», — їй можуть відповісти: «Ідіть до банку, беріть кредит, складайте бізнес-план». Але якщо вона скаже: «Я хочу відкрити філію, яка принесе користь вашій компанії. Я вкладу це у ваш бізнес, розширю вашу справу», — це вже інша розмова.

Так само людина приходить до Всевишнього і каже: «Дай мені здоров’я. Дай мені ще тридцять років життя». А навіщо? Щоб ще тридцять років ходити по землі, з’їсти ще якусь кількість помідорів і огірків? Щоб покласти нову плитку? Щоб з’їздити на Мальдіви? Що від цього буде в служінні Всевишньому?

Звісно, людина може і повинна просити про здоров’я, заробіток, щастя, сім’ю, дітей, допомогу. Це нормально. Але питання в тому, яка внутрішня точка стоїть у центрі. Якщо людина сприймає Всевишнього лише як джерело отримання, то зрештою кому вона служить? Собі.

І це тонкий корінь язичницького підходу.

Юдаїзм каже інакше: ми для Нього, а не Він для нас.

Звісно, людина теж отримує від цього благо. Надалі, коли говоритимемо про мету творіння, треба буде окремо пояснити, навіщо все створено і яку користь отримує людина. Але правильна відправна точка така: я створений не для того, щоб використовувати Всевишнього заради своїх бажань. Я створений, щоб служити Йому.

Причому це стосується не лише матеріальних прохань. Матеріальність — це не лише гроші. Це здоров’я, успіх, комфорт, щастя близьких, спокій, безпека. Але навіть якщо людина служить Всевишньому заради духовної нагороди — наприклад, заради Ган Едену, заради раю, заради насолоди в майбутньому світі, — це теж поки що служіння собі. Тонше, піднесеніше, але все одно собі.

Навіть якщо людина вчить Тору тому, що їй інтелектуально цікаво, тому що їй подобається філософія, світи, ангели, кабала, глибокі ідеї, — це теж може бути служінням собі. Їй приємно, їй цікаво, вона отримує інтелектуальне задоволення.

Це не погано як початковий рівень. Але це ще не ідеал.

Ідеал служіння — коли людина розуміє: головне не я, а Всевишній. Не що я отримаю, а для чого я живу. Не як використати духовність заради себе, а як зробити себе інструментом волі Творця.

Є притча про мудреця, який ходив світом з одним питанням: «Навіщо?»

Він питав людину:

— Куди ти йдеш?
— На роботу.
— Навіщо?
— Гроші заробляти.
— Навіщо?
— Щоб утримувати сім’ю.
— Навіщо?
— Щоб жити.
— Навіщо?

І в якийсь момент ланцюжок закінчується. Людина вже не знає, що відповісти.

Ось це питання — «навіщо?» — людина має ставити собі постійно. Навіщо я працюю? Навіщо я хочу здоров’я? Навіщо я хочу грошей? Навіщо я хочу сім’ю? Навіщо я вчу? Навіщо я молюся? Навіщо я дотримуюся заповідей?

Якщо наприкінці всього ланцюжка стоїть «я», отже, вся система обертається навколо мене. Якщо наприкінці стоїть Всевишній, тоді життя стає служінням.

Саме це й означає п’ятий принцип: служити можна лише Всевишньому. Не силам, не посередникам, не ангелам, не зіркам, не людям, не власним бажанням і навіть не власній духовній вигоді. Лише Йому.