Одне з найсуттєвіших питань, яке людина може поставити релігії, полягає не в тому, чи існує Бог, і навіть не в тому, як правильно виконувати Його заповіді. Питання набагато глибше: яку людину Бог хоче бачити перед Собою? Що означає наблизитися до Нього? Якою має стати людина, щоб її життя справді виражало Божественний задум?
Від відповіді на це питання залежить практично все. Адже релігія не просто пропонує людині певні правила поведінки. Вона формує уявлення про те, що в людському житті є найвищим досягненням, до чого слід прагнути, які якості розвивати і які сторони власної природи необхідно виправляти. А оскільки релігійні уявлення впродовж тисячоліть визначали розвиток цілих народів, то розуміння святості неминуче впливало і на устрій суспільства, на ставлення до праці, науки, мистецтва, родини, держави і самого людського життя.
Якщо святість розуміють як звільнення від земного, то ідеалом стає людина, яка зуміла якомога більше віддалитися від звичайних людських турбот. Якщо ж святість розуміють як правильне розкриття Божественного задуму у створеному світі, то перед нами постає зовсім інший ідеал: людина, яка не тікає від життя, а вчиться проживати його настільки повно, наскільки дозволяють їй її здібності, обставини та відповідальність.
Саме другий підхід посідає важливе місце в єврейському розумінні стосунків людини і Бога.
У Танаху Всевишній неодноразово називається Богом живим — Елокім хаїм. На перший погляд цей вислів здається цілком природним. Звісно, Бог живий. Але якщо замислитися над його змістом, постає важливе питання: чому для опису Бога використовується саме поняття життя? Адже можна було б обмежитися такими означеннями, як вічний, всемогутній, всезнаючий, досконалий. Проте біблійна мова постійно повертає нас до життя.
Звісно, коли ми говоримо про Бога як про живого, ми не маємо на увазі біологічне життя. Бог не є організмом і не підкоряється законам природи. Ідеться про принципово іншу категорію. Життя тут означає не пасивне існування, а діяльну присутність, джерело руху, творення і можливості нового.
Людина, створена за образом Бога, покликана не просто існувати, дотримуючись певних обмежень. Вона має розкривати в собі здатність бути учасником Божественного творення.
І тут ми підходимо до важливої відмінності між існуванням і життям.
Можна прожити багато років, практично не реалізувавши нічого з того, що було людині дано. Можна уникати помилок, конфліктів, складних рішень, не брати на себе відповідальності й при цьому вважати таке життя правильним, оскільки в ньому було порівняно мало порушень. Але чи достатньо цього? Чи можна назвати духовним досягненням ситуацію, коли людина вберегла себе від усякого ризику ціною відмови від власного призначення?
Уявімо людину, яка має музичний талант. Вона здатна створювати твори, що могли б збагатити внутрішній світ інших людей. Але вона відмовляється займатися музикою, побоюючись, що мистецтво відверне її від духовних занять. Або уявімо вченого, який міг би зробити важливе відкриття, але переконаний, що дослідження матеріального світу має меншу цінність, ніж роздуми про Бога. Або людину, що має здатність організовувати людей, створювати робочі місця, розвивати суспільні інституції, але вважає все це надто земним і тому недостатньо святим.
З погляду певного релігійного світогляду така відмова може здатися виявом побожності. Однак постає серйозна проблема: якщо здібності людини дані їй Богом, то чому відмова від їх реалізації має вважатися наближенням до Бога?
Адже людина відмовляється не лише від можливих помилок. Вона відмовляється і від можливостей добра, які могли б виникнути завдяки її діяльності.
У єврейській традиції існує поняття тікун — виправлення, приведення чогось до належного стану. Це поняття має різні значення в різних напрямах єврейської думки, але для нашої розмови особливо важлива сама ідея: світ не даний людині виключно для споглядання. Людина покликана брати участь у його перетворенні.
Уже в перших розділах книги Берешит ми зустрічаємо дивовижний опис людського призначення. Людину поміщено в сад Едену, щоб «порати його та його доглядати» (Берешит 2:15). Зверніть увагу: навіть в ідеальному саду людина не постає істотою, якій лишається тільки насолоджуватися досконалістю навколишнього світу. Їй доручено працю.
Ця обставина надзвичайно важлива. Праця з’являється в розповіді ще до гріха Адама. Отже, сама необхідність діяльності не є покаранням за людську недосконалість. Тяжкість праці після порушення заповіді — окрема тема, але творча діяльність від початку входить у людське призначення.
Інакше кажучи, людина наближається до Бога не лише тоді, коли молиться, вивчає священні тексти чи виконує релігійні приписи. Вона може наближатися до Нього і тоді, коли створює щось корисне, досліджує закони природи, виховує дітей, розвиває культуру, будує справедливі суспільні відносини.
Але тут необхідно зробити суттєве уточнення.
Не всяка діяльність автоматично стає святою. Людина може бути надзвичайно активною, талановитою й успішною, але використовувати свої здібності для руйнування, експлуатації чи задоволення власного марнославства. Тому йдеться не про просте звеличення активності і не про те, що будь-який розвиток є благом.
Святість виникає там, де людська діяльність поєднується з моральною відповідальністю та усвідомленням свого призначення.
У цьому сенсі святість не скасовує людську природу, а вимагає її виправлення і розкриття. Необхідно не знищити бажання, здібності й прагнення людини, а навчитися спрямовувати їх так, щоб вони ставали частиною творення.
Саме тому в Торі ми не знаходимо ідеалу загального відходу від суспільства. Навпаки, значна частина заповідей стосується стосунків між людьми, торгівлі, власності, суду, сільського господарства, родинного життя, допомоги бідним, відповідальності роботодавця перед працівником та устрою суспільних відносин.
У книзі Ваїкра звучить відоме повеління: «Будьте святі, бо святий Я, Господь, Бог ваш» (Ваїкра 19:2).
Але що йде слідом за цим закликом?
Тора говорить про шану до батьків, справедливість, чесність, ставлення до бідних, заборону обману, відповідальність перед ближнім. Іншими словами, святість розкривається не в абстрактному просторі, відокремленому від повсякденного життя, а безпосередньо всередині людських стосунків.
Особливо цікаво, що заклик до святості звернений не лише до окремих видатних людей. Він звернений до всієї громади Ізраїлю.
Це принципова обставина.
У деяких релігійних системах найвище духовне життя виявляється долею небагатьох: тих, хто здатен відмовитися від звичайного існування і присвятити себе виключно духовній практиці. В юдаїзмі ж існує уявлення про святість цілого народу, а отже, про необхідність побудови такого суспільного життя, в якому духовні цінності присутні в усіх його основних сферах.
Народ не може складатися виключно з мудреців, які вивчають Тору. Йому потрібні хлібороби, лікарі, будівельники, ремісники, торговці, вчені, митці, судді, керівники і люди безлічі інших професій. Якщо святість має стати характеристикою суспільства, то вона не може бути обмежена однією професійною чи релігійною групою.
Звідси випливає цікавий наслідок: окрема людина не зобов’язана займатися всім, але суспільство має створювати простір для реалізації різноманітних людських здібностей.
Людина обмежена. Вона має певні таланти, схильності, можливості й життєві обставини. Спроба стати водночас видатним ученим, митцем, підприємцем, громадським діячем і релігійним мислителем, найімовірніше, призведе лише до поверховості. Але суспільство здатне об’єднати людей, кожен з яких розкриває власне покликання.
Тому розвиток суспільства виявляється не просто питанням матеріального добробуту. Він набуває духовного виміру.
І тут постає ще одна тема, що має безпосереднє відношення до сучасного світу: як релігія має ставитися до наукового й технічного прогресу?
Сьогодні нерідко можна зустріти два протилежні погляди. Згідно з першим, людство розвивається в міру звільнення від релігійних уявлень. Наука поступово пояснює те, що раніше приписували Божественному втручанню, технології розширюють людські можливості, а релігія сприймається як спадщина минулих епох.
Згідно з іншим поглядом, характерним для деяких консервативних релігійних кіл, сучасний розвиток становить небезпеку саме тому, що він змінює звичний спосіб життя, руйнує традиційні структури й створює нові моральні проблеми.
Обидва підходи виходять із припущення, що релігія і розвиток цивілізації перебувають у принциповій суперечності.
Однак таке протиставлення зовсім не обов’язкове.
Якщо Бог є Творцем світу, то дослідження цього світу не повинно сприйматися як діяльність, від початку чужа релігійній свідомості. Навпаки, пізнання законів природи може розглядатися як один зі способів осягнення мудрості творіння.
Коли людина досліджує устрій Всесвіту, вивчає людський організм, відкриває математичні закономірності чи розробляє технології, що дають змогу рятувати життя, вона взаємодіє з тим світом, який, згідно з релігійним світоглядом, створений Богом.
Звісно, наукове відкриття саме по собі не робить людину моральною. Історія досить переконливо показала, що технічна могутність може використовуватися як для порятунку, так і для знищення. Але з цього випливає не необхідність відмовитися від науки, а необхідність поєднати її розвиток з моральним удосконаленням людини.
Адже проблема полягає не в тому, що людство навчилося занадто багато чого. Проблема виникає тоді, коли його технічні можливості зростають швидше, ніж здатність відповідати за наслідки власних дій.
Те саме стосується мистецтва і культури.
Мистецтво здатне пробуджувати в людині такі переживання й уявлення, які неможливо передати виключно за допомогою раціональних міркувань. Музика, література, живопис, архітектура допомагають людині побачити світ з іншого боку, пережити чужий досвід, усвідомити складність людського існування.
Звичайно, мистецтво може служити й руйнівним цілям. Але сама ця можливість не скасовує його творчого потенціалу.
Якщо релігійна свідомість оголошує цілу царину людської культури принципово чужою Богові, вона тим самим відмовляється від можливості осмислити цю царину в межах Божественного задуму.
І тут ми стикаємося з парадоксом.
Людина може настільки зосередитися на захисті релігії від навколишнього світу, що поступово перестане бачити в цьому світі творіння Бога.
Вона сприйматиме Бога як присутнього передусім у молитовному домі, у священній книзі, у релігійному обряді, але майже відсутнього в науковій лабораторії, майстерні художника, родинній розмові чи громадській діяльності.
Тим часом якщо Бог є Творцем усього сущого, то неможливо послідовно стверджувати, що лише невелика частина людського життя має до Нього стосунок.
Тут, однак, важливо не впасти в протилежну крайність. Визнання Божественного походження світу не означає, що все, що в ньому відбувається, однаково правильне. Світ містить зло, несправедливість, насильство і руйнування. Людські бажання також не завжди заслуговують на реалізацію.
Саме тому наближення до Бога передбачає не безумовне прийняття життя в усіх його проявах, а здатність розрізняти, що в ньому необхідно розвивати, а що виправляти чи обмежувати.
Святість — це не дозвіл людині робити все, чого вона хоче. Це вимога навчитися хотіти того, що справді сприяє розкриттю добра.
І таке розуміння робить духовне життя значно складнішим, ніж може здатися.
Адже набагато простіше поділити світ на дві частини: священну й буденну. В одній людина молиться, роздумує про вічність, дотримується встановлених правил. В іншій займається роботою, грошима, родинними питаннями та суспільними проблемами.
За такого поділу релігійне життя стає відносно зрозумілим. Людина знає, де розташована територія святості, і намагається проводити на ній певну кількість часу.
Але якщо все життя має бути включене у стосунки з Богом, завдання стає набагато серйознішим.
Тоді недостатньо бути чесним лише в релігійних питаннях. Необхідно бути чесним у ділових стосунках. Недостатньо говорити про любов до ближнього. Необхідно навчитися поважати людину, з якою важко домовитися. Недостатньо захоплюватися мудрістю Творця. Треба самому прагнути до розуміння світу, розвивати власне мислення й не боятися складних питань.
Ба більше, людина має навчитися бачити духовне значення в тих обставинах, які зазвичай здаються зовсім незначними.
Наприклад, керівник організації ухвалює рішення про розподіл коштів. На перший погляд перед нами звичайне адміністративне питання. Але від цього рішення залежить, наскільки справедливо будуть оплачені зусилля людей, чи зможуть вони забезпечити свої родини, чи виконуватиме організація взяті зобов’язання.
Або лікар вирішує, скільки часу приділити пацієнтові. Це професійна ситуація, але водночас моральний вибір.
Або батько чи мати розмовляє з дитиною після її помилки. Можна принизити дитину, домагаючись послуху, а можна допомогти їй зрозуміти наслідки власного вчинку й навчитися відповідальності.
У всіх цих випадках ідеться не про релігійні обряди. Але саме тут виявляється, наскільки глибоко духовні цінності проникли в людське життя.
Можна сказати, що релігійний обряд допомагає людині усвідомити певні принципи, а повсякденне життя перевіряє, наскільки вона справді здатна ними керуватися.
При цьому не можна робити висновок, ніби молитва, вивчення Тори чи виконання заповідей стають другорядними. У традиційному юдаїзмі вони мають самостійну релігійну цінність і не зводяться до підготовки людини до громадської діяльності. Навпаки, ідеться про необхідність поєднання різних вимірів життя, а не про заміну одного іншим.
Тут доречно згадати відомий вислів із трактату Пірке Авот: «Не на тобі обов’язок завершити роботу, але й не вільний ти відмовитися від неї» (Авот 2:16).
Ця думка напрочуд точно передає становище людини у світі.
Ми не можемо виправити все. Не можемо розв’язати всі проблеми людства, усунути всяку несправедливість, пізнати всі закони природи чи реалізувати всі наявні можливості. Ба більше, кожен із нас проживає порівняно коротке життя й неминуче залишає по собі безліч незавершених справ.
Але обмеженість наших можливостей не звільняє нас від участі.
Людині не доручено одноосібно завершити Божественний задум. Їй доручено зробити власний внесок.
І тут постає важливе розуміння особистого призначення.
Не кожна людина має зробити велике відкриття чи створити мистецький твір, який переживе віки. Не кожен здатен керувати державою чи змінити суспільні інституції. Але кожен має певну царину відповідальності, в якій його дії мають значення.
Іноді це створення родини. Іноді — виховання дітей. Іноді — професійна майстерність. Іноді — допомога конкретним людям. Іноді — здатність зберегти людську гідність в обставинах, коли це особливо важко.
Важливо не те, наскільки помітною виявляється діяльність людини, а те, наскільки повно й відповідально вона реалізує доступні їй можливості.
При цьому повноту життя не можна плутати з постійною зайнятістю. Людина, яка безкінечно працює, прагне нових досягнень і не здатна зупинитися, зовсім не обов’язково живе повніше, ніж та, що вміє приділяти час близьким, роздумам і внутрішньому розвитку.
У єврейській традиції існує Шабат — встановлений час припинення творчої праці. І це надзвичайно показово. Релігія, що надає такого великого значення людській діяльності, водночас вимагає від людини регулярно зупинятися.
Чому?
Тому що людина не повинна перетворюватися на раба власної діяльності. Вона має пам’ятати, що світ існує не лише завдяки її зусиллям, а її цінність не визначається виключно кількістю виробленого чи досягнутого.
Отже, повнота життя охоплює не лише дію, а й здатність відмовитися від дії в потрібний момент. Не лише творення, а й споглядання. Не лише відповідальність перед суспільством, а й збереження внутрішньої свободи.
Це особливо важливо в сучасному світі, де людині постійно пропонують вимірювати власне життя результатами, успіхами й досягненнями.
Святість не тотожна успіху.
Людина може зазнати невдачі, але залишитися вірною своїм моральним зобов’язанням. Може не досягти поставленої мети, але здобути мудрість. Може відмовитися від вигідної можливості, бо її здійснення вимагало б несправедливості щодо інших.
Тому питання полягає не просто в тому, наскільки активно людина бере участь у житті, а в тому, якого змісту вона надає цій участі.
Мені здається, саме тут міститься один із найважливіших висновків з усього сказаного.
Ми часто уявляємо духовний розвиток як поступове звільнення від чогось людського. Нам здається, що чим менше в людини звичайних бажань, прив’язаностей, інтересів і переживань, тим ближче вона до Бога.
Але можна поглянути на це інакше.
Можливо, наближення до Бога вимагає не зменшення людської особистості, а її виправлення і розкриття. Не відмови від здатності любити, а зрілішої любові. Не відмови від розуму, а глибшого мислення. Не знищення творчих прагнень, а розуміння того, заради чого людина творить. Не втечі від суспільства, а вміння брати участь у його житті, не втрачаючи моральних орієнтирів.
Звісно, людині необхідні обмеження. Не всяке бажання слід задовольняти, не всяку можливість реалізовувати. Але обмеження має сенс не саме по собі, а як засіб спрямувати життя до вищого змісту.
У цьому відношенні святість можна порівняти з розвитком музичної майстерності. Музикант роками вправляється, дотримується певних правил, обмежує себе дисципліною. Але сенс цих обмежень полягає не в тому, щоб він якомога менше грав. Навпаки, вони потрібні для того, щоб він зміг виразити в музиці те, що без підготовки залишилося б недоступним.
Подібним чином моральна й духовна дисципліна має не збіднювати людське існування, а допомагати людині розкривати її можливості.
І тоді стає зрозумілішим, чому розмову про святість неможливо обмежити виключно особистою поведінкою.
Якщо людина справді прагне наблизитися до Бога, її неминуче починає цікавити не лише власний внутрішній стан, а й світ, у якому вона живе. Їй стає небайдуже, наскільки справедливо влаштоване суспільство, які можливості отримують діти, як розвивається освіта, у який спосіб використовуються наукові відкриття, що відбувається з культурою, як люди ставляться одне до одного.
Це не означає, що кожен віруючий зобов’язаний займатися політикою чи громадською діяльністю. Але це означає, що релігійна свідомість не повинна оголошувати подібні питання несуттєвими лише тому, що вони не стосуються безпосередньо богослужіння.
Адже Бог створив не лише простір релігійного життя. Він створив світ.
І якщо людина прагне побудувати стосунки з Творцем, вона не може повністю ігнорувати творіння.
Звичайно, людське пізнання Бога завжди обмежене. Неможливо стверджувати, що вивчення природи, участь у культурі чи розвиток технологій самі по собі забезпечують людині повноту стосунків зі Всевишнім. Але так само важко погодитися з уявленням, ніби все це не має жодного духовного значення.
Найважливіше завдання полягає в тому, щоб навчитися поєднувати різні сторони людського існування, не руйнуючи їхньої самостійної цінності.
Наука має залишатися наукою, а не перетворюватися на пошук наперед встановлених релігійних висновків. Мистецтво має зберігати свободу творчого дослідження, а не ставати виключно ілюстрацією моральних настанов. Суспільні інституції мають розвиватися з урахуванням реальних людських потреб, а не підміняти професійну компетентність релігійними гаслами.
Але при цьому всі ці сфери людина може розглядати в ширшій перспективі — як частини світу, за який вона несе відповідальність перед Богом.
Саме така перспектива дає змогу уникнути як обожнення прогресу, так і страху перед ним.
Людство не стає автоматично кращим від того, що має досконаліші технології. Але й відмова від розвитку не робить його духовнішим.
Справжнє питання полягає в тому, чи здатна людина в міру розширення своїх можливостей ставати відповідальнішою, справедливішою, мудрішою й уважнішою до інших.
І в цьому сенсі рух до святості ніколи не закінчується.
Не можна одного разу оголосити себе таким, що досяг потрібного духовного рівня, і вважати подальший розвиток необов’язковим. Поки людина жива, перед нею залишаються можливості, яких вона ще не реалізувала, питання, на які не відповіла, стосунки, що потребують виправлення, і знання, які їй ще належить здобути.
Причому духовний розвиток не завжди означає рух до чогось зовсім нового. Іноді він вимагає повернутися до того, що людина давно знає, але так і не навчилася втілювати.
Ми можемо роками міркувати про справедливість і водночас залишатися несправедливими у власних стосунках. Можемо говорити про цінність людського життя, але не знаходити часу вислухати близьку людину. Можемо захоплюватися мудрістю давніх текстів і водночас уникати питань, які ставить перед нами сучасність.
Тому святість не можна виміряти кількістю виголошених правильних слів.
Вона виявляється в тому, якою людиною ми поступово стаємо і що відбувається з навколишнім світом завдяки нашій присутності в ньому.
Можливо, одне з найсерйозніших питань, яке варто ставити собі, звучить не так: «Від чого мені ще необхідно відмовитися, щоб наблизитися до Бога?»
Іноді набагато важливіше запитати: «Що з даного мені Богом я досі не наважуюся реалізувати?»
Які здібності залишаються незатребуваними? Якої відповідальності я уникаю? Якого знання боюся? Які стосунки потребують виправлення? Що корисного я міг би зробити, але постійно відкладаю, бо звичне життя здається безпечнішим?
Не кожна відмова є чеснотою. Іноді за нею справді стоїть мудрість, а іноді — страх, байдужість чи небажання ухвалювати рішення.
І не всяке прагнення до більшого є гординею. Іноді саме відмова від розвитку виявляється формою невдячності за отримані можливості.
Людина не обирає, з якими здібностями народитися, в яку епоху прийти у світ і які обставини зустріти на своєму шляху. Але вона значною мірою відповідає за те, як розпорядиться тим, що їй дано.
Тому святість у такому розумінні не є втечею від людського існування. Вона являє собою важку й тривалу роботу з його виправлення.
Бути ближче до Бога — не означає ставати менше людиною.
Це означає дедалі глибше розуміти, для чого людині дано розум, свободу, здатність любити, творити, досліджувати, обирати й відповідати за власні вчинки.
І якщо Бог є джерелом життя, то шлях до Нього не може зводитися виключно до відмови від життя.
Він має вести до його глибшого, відповідальнішого й осмисленішого розкриття.
Не до того, щоб посісти у світі якомога менше місця, а до того, щоб наша присутність у ньому мала виправдання.
Не до прагнення здаватися святими, а до здатності робити світ кращим тією мірою, якою це справді в наших силах.
Адже людину створено не для того, щоб просто пройти крізь цей світ, намагаючись нічого не зачепити. Їй дано можливість брати участь у його розвитку. І, можливо, одна з найсерйозніших форм духовної відповідальності полягає саме в тому, щоб не відмовитися від цієї можливості.
