Любити ближнього, коли він тобі неприємний

У Торі сказано: «Люби ближнього свого, як самого себе» (Ваїкра 19:18). Але як можна заповідати людині любити? Адже почуття не виникають за наказом. Якщо ми вже любимо людину, заповідь здається зайвою. А якщо відчуваємо неприязнь, хіба можна змусити себе відчувати інакше?

Тут важливо зрозуміти, що Тора звертається не лише до наших почуттів, а й до того, як ми з ними поводимося. Ми не завжди здатні обирати, що відчути в певний момент, але можемо обирати, чи будемо розвивати це почуття і на що воно перетвориться. Образа може залишитися образою, а може поступово перерости в ненависть. Іноді людина роками підтримує в собі неприязнь, знову й знову згадуючи чужі вчинки, доки власне ставлення не стає для неї важливішим за те, що відбулося насправді. Не кожне почуття виникає з нашої волі, але далеко не кожне почуття має ставати нашою волею.

Заповідь любити ближнього не вимагає зображати близькість там, де її немає, обіймати того, хто завдає болю, або дозволяти іншим порушувати наші межі. Вона вимагає не перетворювати свою неприязнь на виправдання несправедливості. Можна не відчувати до людини теплих почуттів, але при цьому не принижувати її, не лихословити про неї, не бажати їй зла й не відмовляти в допомозі лише через особисту образу. Ба більше, іноді саме вчинок, здійснений усупереч неприязні, стає початком зміни внутрішнього ставлення.

У єврейській традиції є важливе розуміння: не лише почуття визначають вчинки, а й вчинки поступово виховують почуття. Людина не завжди починає зі щирого бажання робити добро. Іноді вона починає з рішення вчинити правильно, навіть коли всередині ще немає відповідного почуття. І поступово те, що спочатку вимагало зусиль, може стати частиною її характеру. Це не лицемірство, якщо людина не вдає, що любить, а свідомо вчиться ставитися до іншого гідно.

Можливо, саме тому Тора не обмежується закликом відчувати любов, а вчить людину жити так, щоб любов ставала можливою. Адже любов до ближнього — це не обов’язок однаково ставитися до всіх на рівні почуттів. Це визнання того, що гідність іншої людини не зникає навіть тоді, коли вона нам неприємна.

І справжня духовна робота починається не тоді, коли нам легко любити, а тоді, коли ми маємо причини для неприязні, але все ж обираємо не ставати жорстокими.