Одне з найважчих питань віри постає тоді, коли людина стикається з трагедією, яку неможливо пояснити чи прийняти. Чому гинуть невинні люди? Чому одні переживають війни, хвороби й катастрофи, а інші стають їхніми жертвами? І якщо Всевишній справді керує світом, чи означає це, що все, що відбувається, відбувається з Його волі? У єврейській традиції існує уявлення про Божественне провидіння — ашгаха, згідно з яким світ не існує незалежно від Творця і не перебуває поза Його владою. Однак тут важливо розрізняти твердження про те, що Всевишній має владу над тим, що відбувається, і твердження про те, що кожна людська дія безпосередньо виражає Його бажання. Адже якщо людина вчиняє вбивство, зраду чи насильство, ми не можемо на цій підставі оголосити її вчинок правильним або угодним Богові. У книзі Дварім (30:19) сказано: «Життя і смерть запропонував Я тобі, благословення і прокляття. Обери життя». Саме існування такого вибору передбачає можливість учинити всупереч моральній вимозі Творця. Водночас питання про те, як людська свобода співвідноситься з Божественним провидінням, залишається предметом серйозних богословських роздумів. Рамбам у «Законах про каяття» (5:1–5) наголошує на свободі людського вибору, водночас визнаючи складність її узгодження з Божественним знанням. Мені здається, особливо важливо не перетворювати віру у всемогутність Всевишнього на впевненість, ніби ми здатні пояснити причини кожної трагедії. Визнати, що те, що відбувається, не перебуває поза владою Бога, — не те саме, що стверджувати, ніби нам відомо, чому Він допустив саме цю подію. Іноді релігійна людина намагається знайти пояснення чужому стражданню надто швидко, бо їй самій важко жити з питаннями, на які немає відповіді. Але така поспішність може завдати потерпілому ще більшого болю.
Особливо небезпечним стає уявлення про Божественне провидіння, якщо воно призводить людину до пасивності. Якщо все в руках Всевишнього, навіщо лікувати хворих, запобігати злочинам, захищатися від насильства чи допомагати тим, хто опинився в біді? Однак сама Тора не дозволяє дійти такого висновку. У книзі Дварім (22:8) міститься заповідь встановлювати огорожу на даху будинку, щоб запобігти падінню людини. У книзі Ваїкра (19:16) сказано: «Не стій над кров’ю ближнього твого», і єврейська правова традиція розглядає ці слова як підставу обов’язку рятувати людину, яка перебуває в небезпеці. Тут виявляється важлива особливість релігійного розуміння відповідальності: віра в провидіння не звільняє нас від необхідності вживати розумних запобіжних заходів і протистояти злу. Людина не знає, що станеться завтра, і не володіє знанням Божественного задуму. Тому вона не має права заздалегідь виправдовувати власну бездіяльність словами про те, що все вже вирішено. Якщо хтось потребує допомоги, наш моральний обов’язок визначається не припущеннями про те, чому він опинився в біді, а можливістю допомогти йому зараз. Водночас обов’язок рятувати життя і запобігати шкоді не означає, що людина здатна контролювати всі обставини або гарантувати щасливий результат. Ми можемо діяти правильно і все одно зіткнутися з трагедією. Але невдача не робить докладені зусилля марними. Наша відповідальність полягає не в тому, щоб керувати всіма наслідками, а в тому, щоб не ухилятися від правильних дій там, де ми маємо можливість вибору. І якщо ми говоримо про боротьбу зі злом, то необхідно пам’ятати, що зло не стає добром лише тому, що його існування допускається у світі, створеному Всевишнім.
Для мене найскладніший бік цього питання пов’язаний навіть не з тим, чому існує зло, а з тим, як людині й далі довіряти Богові, коли вона стикається зі стражданням, яке здається цілком безглуздим. У книзі Йова ця проблема поставлена особливо гостро. Друзі Йова намагаються пояснити його лиха звичними уявленнями про справедливу відплату, припускаючи, що страждання повинно мати зрозумілу моральну причину. Однак сама книга показує обмеженість таких пояснень. Йов не отримує докладної відповіді про причини всього пережитого, а його питання не зводяться до простого звинувачення в браку віри. У книзі Коелет (9:11) також говориться, що життєві обставини далеко не завжди відповідають людським очікуванням справедливого розподілу успіхів і нещасть. Ці тексти нагадують, наскільки обмеженим є наше розуміння того, що відбувається. Ми можемо вірити в справедливість Всевишнього і водночас визнавати, що не здатні пояснити кожну людську трагедію. Ба більше, сама віра не вимагає від нас байдужості до страждання. У єврейській традиції існують плач, скорбота, запитання, звернені до Бога, і навіть вияви протесту перед обличчям несправедливості. Усе це не обов’язково є запереченням віри. Іноді саме людина, яка глибоко вірить у моральний порядок світу, особливо болісно переживає його очевидне порушення. Довіра до Всевишнього не означає, що ми повинні перестати ставити важкі запитання, а визнання Його влади не означає, що нам слід миритися з людською жорстокістю. Можливо, зріле ставлення до Божественного провидіння починається з визнання двох обставин: ми не здатні повністю зрозуміти причини всього, що відбувається, але здатні відповідати за те, як чинимо перед обличчям того, що відбувається. І тому, стикаючись із чужою бідою, набагато важливіше не пояснювати людині, чому Бог допустив її страждання, а постаратися зробити все можливе, щоб цього страждання стало менше.
