Про належність до Ізраїлю, духовну спадщину Авраама та обов’язки людини перед Всевишнім
Коли людина, яка не є євреєм, починає серйозно вивчати Тору, перед нею рано чи пізно постає питання: якщо Тора є одкровенням Всевишнього, чому одні її заповіді обов’язкові для неї, а інші стосуються виключно Ізраїлю? І на якій підставі взагалі проводиться це розмежування? Особливо гостро це питання постає перед людьми, які прийшли до Бога Ізраїлю через християнську або месіанську традицію. У посланнях Шауля вони зустрічають твердження про те, що люди з інших народів стають спадкоємцями Авраама, причетними до благословень Ізраїлю та гілками, прищепленими до благородної оливи. Звідси виникає закономірне міркування: якщо людина отримала участь у духовній спадщині Ізраїлю, чи не повинна вона прийняти й усі зобов’язання Синайського Завіту? Звичні пояснення, згідно з якими Тора була дана євреям, а решта народів не має стосунку до її заповідей, не розкривають усієї складності питання. Проте й протилежне твердження, нібито віра в Машіаха автоматично поширює на людину всі обов’язки Ізраїлю, потребує серйозного обґрунтування. Насамперед необхідно з’ясувати, що означає належати Всевишньому, бути причетним до спадщини Ізраїлю та мати обов’язок виконувати конкретну заповідь. Ці поняття пов’язані між собою, але не є тотожними.
Перша складність виникає тоді, коли універсальне значення Тори ототожнюють з універсальною обов’язковістю всіх її заповідей. Тора відкриває людині волю Всевишнього, Його розуміння справедливості, святості, відповідальності та устрою людського життя. У цьому сенсі її значення виходить далеко за межі єврейського народу. Однак із цього не випливає, що кожне повеління, яке міститься в Торі, однаковою мірою звернене до всього людства. Подібне розмежування існує навіть усередині самого Ізраїлю. Наприклад, заповіді, пов’язані з храмовим служінням, покладалися на коенів і левітів. Окремі обов’язки стосувалися царя, суддів, землеробів, чоловіків і жінок. При цьому ізраїльтянин, який не був коеном, не вважався менш причетним до Завіту лише тому, що не міг виконувати обов’язки священника. Ба більше, спроба здійснювати служіння, до якого людина не була покликана, могла розглядатися як порушення встановленого Всевишнім порядку. Історія Кораха в шістнадцятому розділі книги Бемідбар показує, наскільки серйозним вважалося самовільне привласнення особливого служіння. Отже, святість заповіді не означає, що її виконання є обов’язковим для кожного. Вірність Торі передбачає не лише готовність виконувати повеління Всевишнього, а й правильне розуміння того, кому вони були адресовані. Тому питання полягає не в тому, яка частина Тори продовжує діяти, а яка втратила своє значення. Йдеться про відмінність між незмінною значущістю Божого одкровення та конкретними обов’язками, що виникають у межах певного Завіту. Тора залишається Торою незалежно від того, чи зобов’язана конкретна людина виконувати кожну з її постанов.
Одним з основних аргументів на користь поширення обов’язків Ізраїлю на людей з інших народів є образ оливкового дерева з одинадцятого розділу Послання до римлян. Шауль описує гілки дикої оливи, прищеплені до благородного дерева, які стали причетними до його кореня та поживних соків. У месіанському прочитанні цей образ пояснює участь людей з інших народів у духовній спадщині Ізраїлю через Машіаха. Однак важливо звернути увагу на те, чого Шауль не стверджує. Він не говорить, що після прищеплення дика гілка перетворюється на природну. Навпаки, відмінність між ними зберігається протягом усього міркування. Ба більше, прищепленим гілкам прямо забороняється вивищуватися над природними. Ця обставина має принципове значення. Якби прищеплення означало повне усунення відмінностей між Ізраїлем та іншими народами, подальше протиставлення природних і прищеплених гілок втрачало б сенс. Водночас причетність до кореня є реальною, а не лише символічною. Прищеплена гілка справді отримує живлення від дерева. Отже, йдеться не про відсутність зв’язку з Ізраїлем, а про характер цього зв’язку. Участь у духовній спадщині Ізраїлю не є рівнозначною автоматичному набуттю його національного та галахічного статусу. Це розмежування стає ще зрозумілішим, якщо звернутися до обітниці, даної Аврааму. У книзі Берешит Всевишній обіцяє, що через Авраама благословляться всі родини землі (Берешит 12:3). Отже, благословення від самого початку має універсальне призначення. Проте з обіцянки благословити народи не випливає, що всі вони повинні стати нащадками Яакова або прийняти однакові обов’язки Синайського Завіту. У Посланні до галатів Шауль говорить, що ті, хто належить Машіаху, є насінням Авраама та спадкоємцями за обітницею (Галатів 3:29). Але тут необхідно розрізняти успадкування обітниці Авраама та входження до Синайського Завіту з усіма його правовими зобов’язаннями. Обітниця Аврааму передувала Синайському Завіту. Вона містила обіцянку благословення народам, тоді як Синайський Завіт установлював особливі відносини між Всевишнім та Ізраїлем, зокрема конкретні обов’язки цього народу. Отже, причетність до спадщини Авраама сама собою не доводить прийняття всіх зобов’язань, покладених на Ізраїль біля Синаю.
Ще один аргумент пов’язаний із висловом «царське священство». У книзі Шмот Всевишній звертається до Ізраїлю: «А ви будете Мені царством священників і святим народом» (Шмот 19:6). Згодом подібний вислів з’являється в Першому посланні Петра: «А ви — рід вибраний, царське священство, народ святий, люди, взяті у власність» (1 Петра 2:9). У християнській та месіанській традиціях ці слова нерідко розглядаються як свідчення того, що віруючі з інших народів отримали особливе становище перед Всевишнім. Однак необхідно враховувати первісний зміст цього вислову. Коли Ізраїль був названий царством священників, це не означало, що кожен ізраїльтянин отримав право виконувати обов’язки коена. Народ мав спільне священницьке покликання серед інших народів, але всередині самого Ізраїлю зберігалися відмінності між видами служіння. Таким чином, навіть належність до царського священства не передбачала однакових обов’язків для всіх його учасників. Застосування цього образу до громади віруючих також не доводить автоматичного поширення на неї всіх постанов Синайського Завіту. Крім того, питання про первісних адресатів Першого послання Петра залишається предметом наукового та богословського обговорення. У тексті присутні образи розсіяння, вибраного народу та колишнього стану тих, кого тепер названо Божим народом. Різні дослідники по-різному оцінюють співвідношення єврейських і неєврейських адресатів послання. Тому використовувати один вірш як остаточний доказ зміни галахічного статусу людей з інших народів було б необґрунтовано.
Особливе місце в цьому обговоренні посідає історія Рут. Її слова, звернені до Наомі, стали одним із найвідоміших виражень вірності Богові Ізраїлю: «Твій народ буде моїм народом, а твій Бог — моїм Богом» (Рут 1:16). Тут справді йдеться про щось більше, ніж визнання існування Всевишнього. Рут пов’язує свою подальшу долю з народом Наомі, приймає його Бога та відмовляється повертатися до попереднього життя. У єврейській традиції історія Рут розглядається як взірець приєднання до Ізраїлю. У трактаті Євамот 47б її розмова з Наомі використовується під час обговорення прийняття людини до єврейського народу. Але саме ця обставина потребує уважного розгляду. Рут не просто висловлює духовну симпатію до Ізраїлю. Вона ухвалює рішення пов’язати своє життя з цим народом. Її історія є рухом до реальної належності, а не лише внутрішнім переживанням релігійної близькості. Водночас книга Рут не описує пізнішу процедуру гіюру в усіх її галахічних подробицях. Не можна механічно переносити сучасну правову практику на події давнини. Однак з історії Рут також не можна зробити висновок, що кожна людина, яка приймає Бога Ізраїлю, автоматично стає євреєм. Її приклад показує, що походження не є нездоланною перешкодою для приєднання до Ізраїлю. Водночас він підкреслює відмінність між вірою в Бога Ізраїлю та входженням до самого народу.
У Торі неодноразово зустрічаються повеління, в яких поряд з ізраїльтянами згадуються раби та пришельці. Наприклад, у заповіді про Шабат сказано: «Не роби жодної праці ні ти, ні син твій, ні дочка твоя, ні раб твій, ні рабиня твоя, ні худоба твоя, ні пришелець, що перебуває у твоїх брамах» (Шмот 20:10). Це показує, що певні постанови поширювалися не лише на ізраїльтян за народженням. Звідси виникає питання: якщо навіть раб і пришелець були включені до виконання деяких заповідей, чи не повинна людина з інших народів, яка свідомо прийняла віру в Машіаха, тим більше вважатися учасником цих обов’язків? Іноді такий висновок обґрунтовують принципом каль ва-хомер — міркуванням від менш значущого випадку до більш значущого. Але для правильного застосування цього принципу необхідно встановити, що розглядуване становище справді є вагомішим саме щодо відповідного обов’язку. Саме по собі прийняття Машіаха ще не доводить, що людина отримує ширший правовий статус стосовно Синайського Завіту, ніж пришелець, згаданий у Торі. Без попереднього обґрунтування такого статусу міркування стає коловим: спочатку припускається, що людина набула певних зобов’язань, а потім це припущення використовується як доказ їхнього існування. Крім того, становище раба та пришельця в давньому Ізраїлі визначалося конкретними правовими відносинами. Слово «гер» у біблійних текстах позначає пришельця, який проживає серед іншого народу. Пізніша галаха розрізняє гера, який пройшов гію́р, і гера-тошава, проте ці категорії не слід беззастережно переносити на кожне вживання слова в Танаху. Таким чином, згадка про пришельця в конкретній заповіді показує поширення відповідної норми на певну категорію людей, але не означає, що всі обов’язки Ізраїлю автоматично поширювалися на кожного неєврея.
Водночас було б помилкою стверджувати, що Тора взагалі не передбачає участі людей з інших народів у виконанні її заповідей. У п’ятдесят шостому розділі книги Єшаягу Всевишній звертається до чужинців, які приєдналися до Нього. Пророк говорить про людей, які дотримуються Шабату, тримаються Завіту та служать Всевишньому. Їм обіцяно місце в Його домі, який названо домом молитви для всіх народів. Це надзвичайно важливий текст. Він показує, що відносини людини з інших народів із Богом Ізраїлю не обмежуються простим визнанням Його існування. Пророче бачення передбачає справжню відданість Всевишньому, яка виявляється в конкретних учинках і релігійній практиці. Однак із цього тексту також не можна автоматично вивести обов’язок усіх неєвреїв виконувати кожну заповідь Синайського Завіту. Пророк говорить про конкретних чужинців, які приєдналися до Всевишнього та тримаються Його Завіту. Питання про те, як саме слід розуміти їхнє приєднання та обсяг зобов’язань, потребує окремого тлумачення. У другому розділі Єшаягу сказано, що багато народів прийдуть до гори Всевишнього, щоб навчитися Його шляхів: «Бо із Сіону вийде Тора, а слово Господнє — з Єрусалима» (Єшаягу 2:3). Показово, що народи приходять навчатися Тори, залишаючись у пророчому описі народами. Отже, універсальне значення Тори та особливе становище Ізраїлю не суперечать одне одному. Ізраїль може залишатися народом Завіту, через який Всевишній відкриває Свою волю світові, а інші народи — звертатися до Нього, навчатися Його шляхів і брати участь у здійсненні Його задуму. Для цього необов’язково припускати повне зникнення відмінностей між Ізраїлем і людством.
Якщо розглядати питання з позиції месіанського розуміння, необхідно враховувати не лише слова Шауля про прищеплені гілки та спадкоємців Авраама, а й його висловлювання щодо становища людей з інших народів. У Першому посланні до коринтян він пише: «Чи був хто покликаний обрізаним — нехай не приховує обрізання; чи був хто покликаний необрізаним — нехай не обрізується» (1 Коринтян 7:18). Далі йдеться про те, що обрізання й необрізання самі по собі не є визначальними, натомість важливим є дотримання Божих заповідей (1 Коринтян 7:19). На перший погляд, ці слова можуть здаватися суперечливими. Шауль одночасно наголошує на важливості заповідей і не вимагає, щоб необрізані приймали обрізання. Але суперечність виникає лише тоді, коли припускається, що всі заповіді мають бути однаково обов’язковими для кожної людини. Якщо ж розрізняти загальну вірність Всевишньому та конкретні обов’язки, пов’язані з певним становищем, міркування стає зрозумілішим. Шауль не вимагає усунення відмінностей між обрізаними й необрізаними як обов’язкової умови належності до месіанської громади. Ще виразніше ця проблема постає в Посланні до галатів, де прийняття обрізання в контексті обговорюваної релігійної вимоги пов’язується з обов’язком виконати весь Закон (Галатів 5:3). Історичний контекст цього застереження є принциповим. Шауль полемізує з конкретним уявленням про необхідність обрізання для людей з інших народів. Тому його слова не можна автоматично перетворювати на заборону будь-якої добровільної практики, пов’язаної з Торою. Однак вони показують, що прийняття Машіаха саме по собі не розглядалося ним як безумовна вимога прийняти весь комплекс обов’язків Синайського Завіту. Не менш важливим є п’ятнадцятий розділ книги Діянь, де обговорюється питання релігійних обов’язків тих, хто увірував з інших народів. Сам факт такого обговорення свідчить, що поширення на неєвреїв усіх постанов Ізраїлю не сприймалося як очевидний наслідок їхнього приєднання до громади. Різні християнські та месіанські традиції по-різному пояснюють ухвалене рішення та його подальші наслідки. Проте ігнорувати цей текст під час обговорення обов’язковості Тори для людей з інших народів неможливо.
Одне з найважливіших питань полягає в тому, чи може людина виконувати заповідь, яка не була покладена на неї як обов’язкове повеління. Тут необхідно розрізняти три положення: обов’язок виконувати заповідь, допустимість її добровільного виконання та право стверджувати, що Всевишній безпосередньо заповів її цій людині. Ці положення не завжди збігаються. У традиційній галахі існують обговорення добровільного виконання заповідей неєвреями. Зокрема, Рамбам у «Мішне Тора», у розділі «Закони про царів та їхні війни» (10:9–10), розглядає як обмеження, так і можливість виконання окремих заповідей заради отримання винагороди. Його підхід не зводиться ані до повної заборони на виконання додаткових заповідей, ані до дозволу неєврею без обмежень приймати на себе всю єврейську релігійну практику. Особливі питання виникають щодо Шабату, встановлення самостійних релігійних звичаїв і практик, пов’язаних із певним статусом у Завіті. Отже, питання добровільного виконання необхідно розглядати стосовно кожної конкретної заповіді. При цьому добровільне виконання не перетворює людину автоматично на того, кому ця заповідь була первісно адресована. Людина може поважати певну постанову Тори, вивчати її зміст і в допустимих межах дотримуватися її, не стверджуючи при цьому, що вона була покладена на неї як обов’язкове повеління.
Практичне значення цього питання особливо помітне в традиційних єврейських благословеннях. У благословенні перед виконанням багатьох заповідей промовляється формула: «Благословенний Ти, Господи, Боже наш, Царю Всесвіту, Який освятив нас Своїми заповідями й заповів нам…» Ці слова містять не лише вираження вдячності чи любові до Всевишнього. Вони також стверджують, що відповідне повеління звернене до певного «нас», частиною якого вважає себе той, хто промовляє благословення. Саме тому питання допустимості такої формули не можна вирішувати виключно на підставі щирості релігійного почуття. Усередині самої єврейської галахи існують відомі розбіжності щодо благословень на добровільно виконувані заповіді. Наприклад, Рамбам і Рабейну Там по-різному підходять до питання промовляння жінками благословень на деякі заповіді, від виконання яких вони звільнені. Ці розбіжності відображені в подальшій галахічній традиції, зокрема в обговоренні Орах Хаїм 17:2. Водночас суперечка стосується становища єврейських жінок усередині Завіту й не може автоматично слугувати дозволом для неєвреїв промовляти ті самі благословення. У традиційному юдаїзмі належність до месіанської громади сама по собі не змінює галахічного статусу людини. У месіанському юдаїзмі, навпаки, існують різні підходи до участі людей з інших народів у єврейській релігійній практиці, зокрема у використанні благословень. Але визнання певної практики всередині конкретної громади ще не означає, що її визнає традиційна галаха. Тому питання необхідно ставити точніше: не просто чи можна промовити встановлене благословення, а на якій підставі людина стверджує, що Всевишній заповів їй виконання саме цієї заповіді. Щирість наміру має величезне значення, але вона не замінює точності твердження.
За обговоренням заповідей нерідко приховується глибша проблема. Єврей, який належить до Ізраїлю за галахою, має визначену підставу для розуміння своїх обов’язків. Йому необов’язково знати власний родовід до конкретного коліна Ізраїлю. Більшість сучасних євреїв не мають таких відомостей. Його належність до народу визначається встановленими галахічними критеріями, а не особистим відчуттям зв’язку з давніми предками. Навіть якщо єврей не дотримується заповідей, це саме по собі не скасовує його належності до Ізраїлю та відповідних обов’язків. Людина з інших народів, яка визнає Бога Ізраїлю, стикається з іншим питанням. Вона може щиро любити Тору, прагнути дотримуватися її постанов і відчувати глибокий зв’язок з історією Ізраїлю, але при цьому не мати такого самого галахічного статусу. Звідси іноді виникає бажання знайти підставу, яка дозволила б поширити на себе всі обов’язки Ізраїлю. У месіанському розумінні такою підставою нерідко стає належність Машіаху. Оскільки Машіах походить з Ізраїлю, робиться висновок, що ті, хто приймає його, стають учасниками не лише благословень, а й усіх обов’язків Ізраїлю. Однак подібний висновок не випливає автоматично із самого факту духовної належності. Належність до особи, яка має певний статус, не обов’язково означає набуття всіх правових обов’язків, пов’язаних з її походженням. Навіть усередині Ізраїлю належність до одного народу не усуває відмінностей між коеном, левітом та іншими ізраїльтянами. Тим більше участь у духовній спадщині Ізраїлю сама собою не доводить зміни національного чи галахічного становища людини з інших народів. І тут виникає принципове питання: чи справді для близькості до Всевишнього необхідно мати такий самий обсяг релігійних обов’язків, як єврей? Тора не встановлює такого критерію. Відмінність в обов’язках не означає відмінності в людській цінності. Особливе покликання Ізраїлю не позбавляє інші народи можливості служити Всевишньому. І навпаки, щире прагнення людини з інших народів до Бога Ізраїлю не вимагає обов’язкового привласнення собі всіх обов’язків єврейського народу. Близькість до Всевишнього визначається не кількістю заповідей, які людина вирішила взяти на себе, а вірністю тій волі, яка справді звернена до неї.
Питання про обов’язковість заповідей для людей з інших народів неможливо розв’язати простим протиставленням двох крайнощів. Перша полягає у твердженні, що Тора має значення виключно для євреїв, а решта народів не повинна сприймати її як джерело Божого наставлення. Таке розуміння не враховує універсального змісту Тори, обітниці Аврааму та пророчого бачення народів, які звертаються до Всевишнього. Друга крайність полягає в припущенні, що духовне приєднання до спадщини Ізраїлю автоматично робить людину зобов’язаною виконувати всі заповіді Синайського Завіту. Цей підхід не враховує відмінності між обітницею та Завітом, між духовною причетністю та галахічною належністю, між добровільним виконанням і встановленим обов’язком. Обидві крайнощі виникають із прагнення знайти одне універсальне правило там, де сама Тора передбачає різні форми відповідальності. Тому під час розгляду кожної заповіді необхідно з’ясовувати її первісного адресата, умови виконання, належність до певного Завіту та те, яким чином вона може стосуватися людини за межами Ізраїлю. Одні повеління безпосередньо встановлюють обов’язки людини. Інші розкривають моральні принципи, що мають універсальне значення. Треті пов’язані з особливим становищем Ізраїлю. Деякі допускають добровільне виконання за певних умов, тоді як інші передбачають конкретний статус, без якого їхнє виконання неможливе або не відповідає встановленому порядку. Такий підхід не применшує значення Тори. Навпаки, він дозволяє ставитися до неї без довільного привласнення та без штучного обмеження її змісту.
Тора не перестає бути одкровенням Всевишнього лише тому, що конкретна заповідь не звернена до всього людства. Особливе становище Ізраїлю також не означає, що решта народів позбавлена можливості наближатися до Бога, вивчати Його шляхи та будувати своє життя відповідно до Його волі. Історія Авраама показує, що благословення Всевишнього призначене всім народам. Історія Рут свідчить про можливість приєднання до Ізраїлю. Пророки говорять про майбутнє звернення народів до Бога Ізраїлю. А тексти Шауля, у межах месіанського прочитання, описують участь людей з інших народів у спадщині Авраама, не вимагаючи при цьому обов’язкового зникнення відмінностей між Ізраїлем та рештою людства. Але жоден із цих текстів сам по собі не встановлює, що кожна людина, яка визнає Бога Ізраїлю або Машіаха, автоматично стає зобов’язаною виконувати всі постанови Синайського Завіту. Тому необхідно зберігати відмінність між належністю Всевишньому, причетністю до благословень Ізраїлю та обов’язком виконувати конкретні заповіді. Людина може любити Тору, вивчати її, жити за її мудрістю та прагнути виконувати доступні їй заповіді, не стверджуючи, що всі обов’язки Ізраїлю були покладені безпосередньо на неї. Зрештою, вірність Всевишньому полягає не в прагненні набути якомога більше релігійних зобов’язань, а в правильному розумінні Його волі. І якщо Всевишній установив різні обов’язки для Ізраїлю та народів, то повага до цих відмінностей є не відмовою від Тори, а частиною вірності їй.
Тора звернена до всього людства, але це не означає, що кожне її повеління звернене до кожної людини. Розуміння цієї відмінності дозволяє водночас зберігати повагу до особливого Завіту Ізраїлю та визнавати універсальне значення Божого одкровення.
